Градівник

Хто такий градівник

У гуцульській традиції градівник — це людина, яка, за народним переказом, уміла відвертати від села градову тучу. Володимир Шухевич у п'ятому томі «Гуцульщини» (1908) подає просте означення: «Градівник, се такий чоловік, шо знає відвертати град». Тобто йшлося не про лиху силу, а про оборонця: про того, хто стає між грозовою хмарою і людськими полями, аби «цїле село оборонити».

Це передусім постать господарська. У горах раптовий град міг за чверть години знищити збіжжя, сіно й городину цілої громади, тож уміння «справити» хмару вбік — водою, лісом чи на пустирі — цінувалося нарівні з лікуванням худоби чи людей.

Роль і обряд

Шухевич докладно описує, як, за віруванням, людина ставала градівником. Підготовка тривала від Святого вечора: майбутній градівник постив, «з кождої страви» брав потроху вечері, ховав її в платок і не озивався ні до кого до Різдва. Згодом купував у дев'яти крамницях ладан, додавав до тієї вечері й давав освятити. Знаряддям служили хатні речі — кочерга, мітла, сокира або коса — а головне «бич» чи палиця, якою колись «розігнав гадину з жьибов»: вважалося, що саме така палиця «має міць градові хмари відвертати».

Коли надходила туча, градівник виходив проти неї і промовляв примівку. У записі з Бервінкової вона звучить так: «Йик я розігнав гадину з жьибов, так я розгоню оцу фортуну… на ліси, на води!» Іншу, з Яворова, починають словами: «Я тебе спираю і не пускаю, не сам собов, але з Пречистое… з усими сьитками і з помічниками». У переказах градова хмара постає як душі, що несуть «міхи з градом» і просять: «Пускай нас, бо ми си розсідаємо!» — а градівник вказує їм безпечну дорогу, «куди конї недоиржуют… де хрестьинского гласу не чути».

Регіональні записи

Свідчення про градівника Шухевич зібрав по багатьох гуцульських селах: Бервінкова, Яворів, Космач, Голови, Тюдів. Записувачами були, зокрема, Климентина Лисинецька з Космача та вчитель Лука Гарматій. У переказах із Космача й Голів градова хмара пов'язана з озерами в Чорногорі, де «товчуть град», — місцеве пояснення, звідки береться негода.

Відлуння цієї постаті живе й донині. У книгах Дари Корній та Тали Владмирової про карпатську традицію («ЗИМА») серед різновидів мольфарів названо громівників — «повелителів стихій, котрі захищають поля й луки від грому й граду, від повеней та ураганів». Це той самий тип оборонця стихій, лише в пізнішому переказі.

Важливо пам'ятати: перед нами народні вірування й примівки, дбайливо записані етнографами, — традиція, яку зберегли свідки гірського життя, а не рецепт. Цінність цих текстів — у тому, як громада уявляла свій захист від негоди й кому довіряла стати на сторожі врожаю.

Джерела

• Володимир Шухевич. «Гуцульщина», частина п'ята (Матеріали до української етнольогії, т. V). Львів, 1908. Записи з сіл Бервінкова, Яворів, Космач, Голови, Тюдів (записувачі Кл. Лисинецька, Л. Гарматій).
• Дара Корній, Тала Владмирова. «ЗИМА» (з циклу про карпатську магію) — згадка про громівників серед різновидів мольфарів.