Мольфар

Хто такий мольфар

Мольфар — це людина в гуцульській традиції, яку громада вважала знавцем особливого обрядового вміння: за допомогою заговореного слова та спеціально приготованих предметів він міг, за народними уявленнями, впливати на здоровʼя людини, на худобу, на достаток у господарстві.

Сама назва вказує на серцевину цього вміння. Як пояснює Громовиця Бердник, «сам термін „мольфар“ походить від стародавнього слова „мольфа“, що означає „зачарований“, „замовлений“ предмет». Мольфою могла стати майже будь-яка річ — оберіг, хатнє начиння, частина одягу, знаряддя праці; її призначення визначала ситуація, для якої її готували. Над річчю мольфар промовляв «примівку» — замову, і відтоді ця річ, за віруванням, починала «служити» в певній життєвій справі.

Роль у традиції

У записах Володимира Шухевича, зроблених на Гуцульщині наприкінці XIX століття, мольфар постає радше як грізна постать, до якої ставилися з осторогою. «Вони богують; то такі люде, шо можут стратити чоловіка або худобу», — занотовано зі слів Юри Бендейчука з Жабʼя. У тих самих матеріалах докладно описано обрядові дії з лялькою-«куклою», зробленою зі сліду та шерсті худоби чи шматка одягу людини, та з голками — народне уявлення про те, як можна «сушити» того, на кого мольфар «наважився».

Водночас традиція знала й засіб протидії. За записом із Жабʼя, коли «уольфар наважит си на кого», людина йшла до ворожки, яка «спізнаст из звіздів, хто набив ківків», і «так само на того відбиває ківки» — а далі сторони мирилися: «Попусти ти, то и я попущу».

Це показує, що в самій народній культурі мольфар не був однозначно «добрим» або «лихим» — він був тим, хто володіє вмінням, а напрям цього вміння залежав від людини й обставин.

Місце серед інших «непростих»

Шухевич подає мольфарів у переліку гуцульських «непростих» поруч із ворожками, ворожбитами, чинатарями, місяшниками, вовкунами-вовкулаками та іншими постатями. Це свідчить, що мольфар — лише одна з кількох спеціалізованих ролей у складній народній картині світу, а не єдиний «чарівник».

Сильно відрізняється від цього сухого етнографічного запису образ мольфара в сучасній книжці Бердник: тут він — цілитель і захисник, що «робить наговірну воду» для дому й родини, читає примівку «на успіх та щастя». У її розповіді мольфари «жили серед людей, мали дім і сімʼю та допомагали людям». Тут варто бути обережним: це авторське осмислення традиції XXI століття, тоді як Шухевич фіксував живі вірування свого часу.

Образ мольфара широко відомий і з художньої літератури — Бердник нагадує про Юру-мольфара з повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Так традиція, яку зберегли карпатські села, дійшла до нас одночасно в кількох голосах — суворому записі етнографа й теплій оповіді сучасної авторки.

Джерела

• Володимир Шухевич, «Гуцульщина», том V (матеріали з міфології; записи з Жабʼя, Яворова, Космача — від Юри Бендейчука, Миколи Ковбчука, Ілька Мицканюка та інших оповідачів).
• Громовиця Бердник, «Коди і шифри карпатської магії» (розділ про мольфарство, етимологію «мольфи» та сучасні обряди).