Михайло Нечай
Михайло Нечай — карпатський мольфар, цілитель і травознавець, один із тих, кого називали «хранителями Мольфарської Ватри». Його постать докладно описала Громовиця Бердник у книзі «Таємниця старого мольфара» (2006): саме він є тим наставником, «старим мольфаром», навколо розмов із яким збудована вся оповідь. Жив він у присілку на Верховинщині, над бистрою річкою Черемош, куди до нього приїздило багато людей по пораду й допомогу.
Рід і покликання
За свідченням, записаним у книзі, Михайло Нечай належав до спадкової династії, яку виводили від козацьких характерників. Своїм предком по батьковій лінії він називав Данила Нечая — полковника Війська Запорізького, соратника Богдана Хмельницького, якого пам'ятали не лише як воїна, а й як характерника. Дар у роду йшов по батьківській лінії й, за словами мольфара, «практично не переривався віками».
Першою вчителькою стала його бабуся по батькові — Ганна Денисів, цілителька й травознавиця. Ще дитиною він ходив із нею в гори по лікарські трави та коріння; вона вчила онука «розпізнавати трави й цілюще коріння, лікувати словами-примівками та настоями». Інші, ритуальні знання він перейняв від вуйка Івана — сильного заклинача зброї, до якого «з усіх Карпат ішли мисливці, аби він примовив рушницю».
Шлях і праця
Дитинство Михайла Нечая припало на тяжкі 1940-ві: голод 1941 року, смерть бабусі Ганни, переслідування з боку НКВД, який вимагав від родини «віддати магію». Батька забрали на фронт — у селі казали, що «Михайло Нечай пішов у москалі». Повноцінно практикувати як мольфар він почав не одразу: спершу, повернувшись із війська 1954 року, лікував людей травами, а посвяту (ініціацію) отримав пізніше, по спадковості, від свого діда Нечая.
У праці мольфара поєднувалися трави, примівки (замовляння) та музика. Особливе місце посідала дримба: «звуки дримби... мають здатність входити у підсвідомість і так само, як камертон, "настроювати" її». Михайло Нечай був також мосяжником — змолоду працював із металами, тож у його обрядах помітну роль відігравали мідь, срібло, залізо. Перед обрядом він тричі промовляв: «Не до мене, не від мене, а почерез мене», — підкреслюючи, що мольфар є лише провідником.
Сам він говорив про межу свого втручання чесно: брався лікувати недуги «людського походження», але не ті, що, на його думку, мали глибші причини, — тоді радив людині «розібратися в собі, у своєму житті та вчинках».
Контекст
Образ Михайла Нечая в книзі Бердник — це водночас портрет конкретної людини і вікно у верховинську традицію мольфарства: спадкове передавання знання, повага до трав, замовляння, обереги-мольфи. Варто пам'ятати, що текст є авторським літературним свідченням однієї дослідниці, записаним з її слів і слів наставника, а не зведенням етнографічних джерел.
Джерела
- Громовиця Бердник. «Таємниця старого мольфара» (розділ «Літо»), 2006. Цитати наведено за цим виданням; пряме замовляння та формулу «Не до мене, не від мене, а почерез мене» подано в лапках за текстом книги. Орфографію осучаснено, лексику збережено.