Опришок

Хто такий опришок

Опришки — це карпатські гірські волелюбці, ватаги яких «гуляли в горах»: від багатих забирали гроші й товар і віддавали бідним. Народна пам'ять зберегла до них велику любов і повагу: коли за голову ватажка призначали велику нагороду, люди переховували його — то в димарях, то в дровах, складених купами, а то й у діжці з-під огірків.

Опришківство мало й свій сезонний устрій. Узимку «гірські хлопці» жили по селах, наймаючись до ґаздів на сезонну роботу, а з весни знову йшли в гори. Початком цього руху був день святого Юрія — свято, яке колись називали «опришківським Великоднем»: саме від нього гірські волелюбці починали свої набіги на панські маєтки та ховалися в горах.

Свято й танець опришків

На Юрія опришки розпалювали на вершинах гір величезні ватри, вшановуючи свого святого покровителя та життєтворчі сили природи. Навколо багать вони танцювали аркан — «символічний коловий танець, присвячений силам природи й могутнім богам — покровителям прадавньої воїнської магії». За свідченням Громовиці Бердник, його виконували проти сонця: у карпатській традиції напрямки «за» і «проти» сонця означають не добро і зло, а «людський» та «божественний» напрямки — танці для людей виконувалися за сонцем, а ритуальні, якими вшановували давніх божеств, — проти сонця.

Збиралися опришки на свій Великдень і біля Писаного Каменя — скелі, яку перекази пов'язують із прадавнім капищем сонцепоклонників. Там, за описом Бердник, «гула карпатська земля від аркана — бойового опришківського танку», і люди в навколишніх селах казали: «Довбуш гуляє...»

Олекса Довбуш — найславетніший ватажок

Найвідомішим з опришківських ватажків був Олекса Довбуш. Він — історична особа, але ще за його життя про нього склали стільки легенд, що, за словами авторки, їх вистачить на грубенький том. Бердник називає його яскравим прикладом поетизації героя й міфологізації образу — «одним із останніх посвячених воїнів».

За народним переказом, ще пастушком Довбуш зустрів старого відуна, який зробив його невразливим для ворожої зброї та наказав не піднімати зброю проти побратимів і не проливати кров при світлі сонця. Легенда оповідає, як він зібрав ватагу з дванадцяти надійних хлопців, випробовуючи кожного на силу, спритність і сміливість.

Загибель і пам'ять

За переказом, що його наводить Бердник, Олекса Довбуш загинув уночі з 23 на 24 серпня 1745 року в малій хижі-зимівці — тій самій, яку згодом перевезли до музею в Космачі. Смертельно його поранили зі срібної кулі, над якою, за легендою, дванадцять попів у дванадцяти церквах правили дванадцять служб.

Окремо авторка переказує те, що стверджують архівні матеріали та історики: тяжко пораненого Довбуша захопили й четвертували поляки, а частини тіла ватажка розвезли по великих містах Гуцульщини — як засторогу іншим непокірним. Народні ж легенди говорять інше: буцімто замість Олекси помер інший опришок, а сам Довбуш ще довго жив у горах відлюдником. У будь-якому разі, як підсумовує Бердник, дух гордого опришка злився з духом народу, даруючи дітям Карпатських гір прагнення до волі.

Джерела

• Громовиця Бердник, «Знаки карпатської магії. Таємниця старого Мольфара» (розділ «Воїнська магія»).