Поховальні звичаї Гуцульщини

Перехід, а не кінець

У гуцульському похороні християнські звичаї тісно переплелися з давніми, дохристиянськими. За тлумаченням дослідників, в основі багатьох дій — погляд на смерть як на перехід в інший стан, а не як на остаточний кінець.

Знак смерті для села

Померлого вбирали в новий одяг, жінку завивали в перемітку; біля тіла ставили «деревце — вершок смерічки». Про смерть село сповіщали здалеку: на вікні вивішували білу перемітку, перед хатою розкладали ватру, а хтось із рідних трембітою вигравав сумну мелодію «на всі чотири кути хати». На її голос сходилися люди — і «кожен приносив із собою свічку».

«Грушка» — ніч біля тіла

Уночі молодь розпочинала «грушку» — ігри біля покійника, щоб «затримати якомога більше людей і розігнати тугу в домі». Дослідники бачать у цьому відлуння давнього ставлення до смерті як до переходу, а не трагедії.

Дари роду й дорога водою

Покійнику клали за пазуху калачик — «дарунок для душ померлих у роді, щоб мав із чим до родів прийти», і гроші «за перевіз на той світ». У чотири кутки хати навхрест клали калачі зі свічками. Несли миску з коливом — вареною пшеницею з медом і сливами. А коли хід переходив через потічки, «у воду кидали гроші, вірячи, що душі померлих потрапляють на той світ водою».

Поминання

Поминальні терміни розкладалися в часі: на дев'ятий день несли до церкви «дев'ятину», шість тижнів щонеділі приносили хлібці «за душу», а через три місяці й півроку клали страву на могилі. Предки лишалися присутніми й у родинних святах — про них згадували навіть на заручинах.

Джерела

• Степан Павлюк (ред.). «Гуцули» (Етнографічні групи українців Карпат), розділ «Сімейна обрядовість» (підрозділ «Похорон»).