Опир (упир)
Хто такий опир
Опир (у галицьких записах — опир, вопир; у ширшому вжитку — упир) — один із найдавніших образів української народної демонології. За народними уявленнями, це небіжчик, який не знаходить спокою в могилі: встає вночі, ходить до живих, шкодить людям і худобі, а декому, за переказами, п'є кров. Іноді опирем називали й живу людину, «народжену під такою планетою», що час від часу мусить чинити зло, хоч сама того не хоче.
Ми переповідаємо ці вірування так, як їх записали від самих оповідачів, — не щоб лякати, а щоб зберегти те, як люди колись пояснювали світ і свій страх перед смертю.
Як людина ставала опирем
Оповіді, які зібрав Володимир Гнатюк, називають кілька шляхів. Опирем могли вродитися — «під планетою», тобто з долею, якій людина не давала ради. Це могло бути й спадкове: у деяких переказах уся рідня опирі й хочуть, щоб і дитина стала такою. Був і опис того, як опиря нібито «робили» навмисне — через кров людини, що лягла спати не перехрестившись, і обряд із протягуванням немовляти крізь шовковий шнур. Це світ повір'їв, а не рецепт; ми наводимо його як частину переказу.
Як його розпізнавали
Найбільше прикмет стосувалося вже померлого опиря. Коли, за оповідями, розкопували його могилу, тіло лежало долілиць, було «червоне, свіже», ніби й не мертве; мотузки, якими зв'язали руки небіжчикові, начебто рвалися. Казали, що вночі гріб опиря стоїть порожній — бо він «пішов десь далеко». Живого ж опиря, за повір'ям, зраджувала поведінка: він «усе ходив кудась ночами».
Що йому приписували
У народних оповіданнях опир п'є кров — найчастіше молодого подружжя, — «потинає», тобто губить людей і худобу, наводить мор, особливо вночі. Він може перекинутися на пса, білого або чорного, і кинутися на людину, а то й з'явитися цілою вервечкою вогників, «як тисяча свічок». Найстрашніше, що йому приписували, — забрати з собою в могилу дружину чи наречену або звести зі світу цілу родину, одного за одним.
Оповіді не завжди згодні між собою: в одних опир губить худобу, а в іншому записі прямо сказано, що «до худобини не має жодної моці». Ми лишаємо цю суперечність, як вона є, — бо вірування ніколи не були єдиною стрункою системою.
Як від нього боронилися
Способи, які фіксують записи, суворі — це відповідь на страх перед смертю й пошестю:
- осиковий або восковий кілок, забитий у голову небіжчикові;
- відтяти голову й покласти окремо від тіла;
- зв'язати руки й ноги мерцеві сирими нитками, «щоб не встав»;
- виносити тіло з хати ногами вперед, щоб воно «не знайшло дороги» назад;
- спів півня — вірили, що з першими півнями опир мусить вернутися в могилу;
- хрест і молитва.
Прикметно, що в цих записах немає ні часнику, ні свяченої води, ні срібла чи дзеркала — тих оберегів, які ми звикли бачити в кіно. Народна традиція, яку зафіксував Гнатюк, боронилася інакше.
Звідки ці записи
Скажемо чесно: оповіді про опиря зі «Знадобів» Гнатюка записані переважно в галицьких, подільських і бойківських селах (Мшанець, Дрогобич, Бучацький та інші повіти), а не на Гуцульщині чи Лемківщині. Тож це радше загальноукраїнський карпатсько-галицький образ, аніж суто гуцульське вірування. У доступних гуцульських і лемківських етнографічних матеріалах окремих оповідей про опиря ми не знайшли.
Джерела
- Володимир Гнатюк. «Знадоби до української демонольоґії», том I (1904), розділ «Опирі» (оповідання № 265–281).
Орфографію цитат наближено до сучасної, лексику збережено.