Закопані скарби

Скарб, що «горить»

За народними оповідями, закопане золото іноді дає себе знати саме — гроші «горять», світяться в землі. Але побачити це може не кожен: знак відкривається лише декому, а часто постає як раптовий блиск позаду людини, від якого стає лячно.

Як його брали

Хто побачив, що «гроші горять», мав одразу бігти до того місця. Була й дивна мірка глибини: треба кинути на скарб якусь річ із себе — і копати рівно настільки, наскільки «велика» та річ. «Як верже чоботи, то мусить так глибоко копати, як чоботи; як ремінь — по пояс; як шапку — так глибоко, як цілий чоловік». Хто діяв швидко й за правилом — діставав горщик срібняків і «добрим ґаздою з того ставав»; хто злякався чи забарився — лишався ні з чим.

Нечисті гроші

Був і окремий вид — «нечисті гроші», які стереже нечиста сила, «біда чи дідько». Такі не даються винести. В одній оповіді погонич набрав повні кишені срібних талярів — і не зміг зрушити з місця, «наче хтось залізом обвалив»; мусив висипати все до останнього таляра, і аж тоді пішов.

Ляк перед скарбом

Найбільша небезпека в цих оповідях — не сторож, а власний переляк: блиск скарбу так лякав людину, що вона «тікала без душі», а потім у хаті не могла й слова вимовити.

Звідки ці записи

Оповіді записані Володимиром Гнатюком на галицько-подільському пограниччі (Дрогобич, Коропець) на початку XX століття — це загальноукраїнський мотив, а не суто гуцульське вірування.

Джерела

• Володимир Гнатюк. «Знадоби до української демонольоґії», том I (1904), розділ XV «Закопані скарби» (оповідання № 398–400).