Знахар / знахарка

Хто такий знахар

Знахар (а часто й знахарка, бо цією справою нерідко займалися жінки) — це людина в гуцульському селі, яка вміла лікувати недуги людей і худоби, передусім за допомогою зілля. У праці Володимира Шухевича про знахарку сказано просто й точно: коли людині щось дошкуляє, вона «іде до знахарки... і просить о порятунок; вона варить зілля інше на іншу слабість, тай помагає» (Шухевич, «Гуцульщина», т. V).

Це знання не було таємницею для обраних — навпаки, воно жило в самій громаді. Як зазначає Григорій Павлюк, більшість дорослих гуцулів володіла тими чи іншими навичками народної медицини, а особливо вирізнялися жінки: вони знали, коли і як збирати рослини, сушити й зберігати їх, готувати мазі, відвари та настої. У кожній хаті щороку заготовляли запас лікарського зілля (Павлюк, «Гуцули»).

Чому знахар був потрібен

Знахарство трималося не на чарах, а на потребі. Лікарів у горах майже не було: за офіційними даними, у 1889 році в Косівському повіті один лікар припадав на понад двадцять три тисячі людей. Тож, як пише Павлюк, «населення змушене було звертатися до народних засобів і народних лікарів». Знахар, баба-повитуха, сільський «хірург», що вмів вправити вивих, — це були ті, до кого йшли першими.

Найбільшою повагою, за свідченням Павлюка, користувалися саме «знахарі, „примівники", „баїльники", „мудрі"». Народна уява зараховувала їх до «непростих людей». Їхня головна справа — лікувати людей і тварин, поєднуючи цілком раціональні засоби з лікувальною магією.

Знахар, примівник і ворожка: ролі поряд

У джерелах постать знахаря стоїть поруч із кількома спорідненими. Шухевич перелічує їх окремими статтями: ворожка, що «ворожить із звізд, чи чоловік буде жити, чи умре»; ворожбит, який ворожить на квасолі, горосі чи кукурудзі; знахар-знахарка, що лікує зіллям; і примівник, до якого йшли, «коли зілля саме не помагає».

Павлюк уточнює цей поділ: «У деяких місцевостях Гуцульщини функції знахаря і примівника дещо відрізнялися. Знахар лікував зіллям, примівник — силою слова. До останнього зверталися тоді, коли знахар був безсилим допомогти. Однак на більшості території ці поняття ототожнювали». Серед знахарів були універсали й вузькі спеціалісти: одні «спалювали ружу», інші «заклинали кров», а тих, хто лікував від укусу гадюки, називали «гадєрами» чи «гадєрками».

Ліки й межі знання

Шухевич чесно описує і слабкі сторони цього лікування: знахар «не уміє поставити діягноза недуги», ті самі рослини в різних селах звуть по-різному, а помічність ліків буває непевною. Водночас він фіксує велике зібрання дійсних засобів — виварів, настоянок, мастей, купелей, — багато з яких уживали й у науковій медицині.

Це й робить постать знахаря важливою для розуміння карпатської традиції: не таємний чародій, а носій практичного знання про трави, яке громада берегла й передавала з покоління в покоління, бо іншої допомоги поряд просто не було.

Джерела

• Володимир Шухевич. «Гуцульщина», том V (Матеріали до українсько-руської етнольоґії). Розділи про ворожок, ворожбита, знахаря-знахарку, примівника та «Гуцульське лічництво» (розд. XXII). Прямі цитати наведено за цим виданням.
• Григорій Павлюк. «Гуцули», розділ «Народна медицина та ветеринарія». Дані про доступність лікарів, перелік народних лікарів та розмежування знахаря й примівника.

Тексти збережено сучасною орфографією; гуцульську лексику й прямі вислови подано без змін.